Сила партнерства: як співпраця між жінками та чоловіками робить лідерство в Україні сильнішим

У сучасній Україні розмова про гендерну рівність — більше не питання виключно представництва. Це про справжню взаємодію, довіру та спільне лідерство. Олена Волошина, Тимофій Милованов і Маттео Патроне діляться особистими історіями й поглядами на те, як чоловіки й жінки можуть бути рівноправними партнерами — у команді, в управлінні, у суспільстві.

Їхній досвід показує: справа не в тому, щоб жінки «підлаштовувались» під чоловічі стандарти. Йдеться про те, щоб чоловіки були справжніми союзниками. Не на словах, а на ділі.

Справжнє партнерство тримається на повазі

Маттео Патроне, віцепрезидент та член виконавчого комітету ЄБРР

Партнерство — це рух назустріч одне одному.

Щоб воно працювало, обидві сторони мають бути готові вкладатися на рівних — чесно визнавати свої слабкості, відкрито говорити про потреби, але й з упевненістю опиратися на свої сильні сторони. Цей підхід став для мене природним як у роботі, так і в особистому житті. Можливо, завдяки тому, що моя партнерка — не лише найважливіша людина поруч, а й досвідчена фахівчиня у галузі маркетингу. Її вплив допоміг мені краще зрозуміти, яким має бути справжнє партнерство — не про конкуренцію, а про взаємне зростання.

У своїй кар'єрі я завжди прагнув до партнерства, заснованого на довірі, взаємному доповненні та спільній меті — незалежно від того, хто переді мною: чоловік чи жінка. І мені пощастило працювати з винятковими жінками-лідерками, які формували мій погляд на лідерство, відповідальність і командну роботу. Їхній приклад допоміг мені позбутися тих шаблонів і поблажливості, що досі, на жаль, присутні в розмовах про гендерну рівність.

Україна в цьому сенсі — частина глобального процесу, хоча її реальність надає цим змінам особливої гостроти. Війна принесла не лише біль, а й величезне прискорення трансформацій — у тому числі й у питаннях рівноправності.

Під час поїздок до Києва, Львова, інших міст України, а також під час міжнародних зустрічей я знайомився з неймовірно сильними українськими жінками, які вражають своєю рішучістю, професіоналізмом і здатністю надихати. Усі вони — яскраве підтвердження того, що справжня співпраця починається з відкритості, віри у власні сили та готовності бути поруч — не лише в момент успіху, а й у час викликів.

Зниження бар’єрів з обох боків, чесна конкуренція, здорова амбітність, підтримка в потрібну мить — усе це формує культуру взаємодії, яка сьогодні в Україні набуває нової якості. Спільна мета, якою для українців стало виживання й майбутнє, об’єднує й зміцнює суспільство на глибшому рівні.

І саме це дає мені підстави для оптимізму. Навіть у найтемніші часи в Україні зароджується щось дуже світле — нова модель взаємодії, що базується на довірі, рівності та силі духу. І я щиро вірю, що з таким фундаментом країна здатна на справжнє майбутнє — вільне, справедливе та стійке.

Як гендерна різноманітність допомагає досягати сильніших рішень?

Олена Волошина, керівниця Міжнародної фінансової корпорації (IFC) в Україні

Я не маю на меті розповідати чоловікам, що вони повинні робити. Часто це викликає спротив — та й чи дочитають вони до кінця, ще питання.

Замість цього пропоную подумати, що ми, жінки, можемо зробити, щоб залучити чоловіків як справжніх партнерів. Варто згадати, з чого ми починали — і як справлялися на старті.

Коли мені запропонували першу керівну позицію у проєкті IFC, я боялася. Сумнівалася. Людина, яка мене переконала ризикнути — мій чоловік. «Йди, ти впораєшся», — сказав він. І це стало вирішальним. У 90-х така підтримка від чоловіків в Україні була радше винятком.

Потім було західне донорське середовище — переважно чоловіче. Я стала єдиною українкою, яка керувала проєктом за фінансування USAID, працюючи з українським урядом і командою досвідчених юристів та економістів — переважно чоловіків, які в чомусь знали більше за мене.

Довелося пройти внутрішню трансформацію. З сором’язливої дівчини, яка мовчить, доки не запитають, я стала людиною, яка впевнено висловлює свою думку, коли впевнена, і водночас готова дати слово тим, хто краще розуміється на темі.

Одна з найсильніших навичок, які я здобула, — вміння слухати. Люди цінують, коли їх чують. Особливо чоловіки — вони очікують цього від жінок. Також із часом я навчилася уникати конфліктів і шукати компроміси. Це те, що часто природніше дається саме жінкам. Якщо чоловіки схильні до конкуренції, то жінки — до побудови згоди.

А ще — гумор. Це моя суперсила. Хороше почуття гумору — річ, яка рятувала мене у багатьох професійних ситуаціях. Чоловіки цінують дотепність. Гумор — роззброює.

Що ж до жінок у керівництві та наглядових радах — так, ми досі маємо менше місць. В Україні, як і в світі. За даними Deloitte, у 2025 році жінки займають лише близько чверті місць у радах. У IFC ми просуваємо цілі з гендерної рівності навіть у кредитних умовах. Обговорюються квоти.

Я не проти квот — вони можуть відкривати двері. Але важливо не знецінити суть. Бо за нас ніхто не доведе, що ми приносимо результат, маємо досвід, бачення, глибину — і не менш важливі, ніж чоловіки. А часто — навіть більше.

Ми сильні в деталях, у підготовці, у системності, в роботі з ризиками, зі стейкхолдерами, у фокусі на сталість і довгостроковий результат.

І моє побажання до всіх жінок-лідерок:

Не намагаймось бути «як чоловіки». Спираймось на своє: партнерство, професіоналізм, знання, результат. І не забуваймо про нашу найкращу рису — здорове почуття гумору!

Підтримка не має бути “для галочки”

Тимофій Милованов, президент KSE, доцент університету Піттсбурга, ексміністр економіки України

Я не вірю в формальну підтримку. В Україні її чимало — і часто вона для галочки. Я вірю в розподіл ризику. Це не «допомога жінці», а передача їй реальних повноважень. Не контролювати, не підказувати, не «страхувати».

Дайте їй бюджет. Дайте їй повну відповідальність за результат. Не кличте її в «гендерну комісію» — дайте їй місце у кризовій команді, де вирішуються долі. В стратегічному осередку, де рішення приймаються незалежно. Не в підготовці перемовин — а в фінальному раунді.

Я саме так і дію — у KSE, у реформах, у часи війни. Публічно. Я виводжу людей на сцену. Допомагаю їм стати видимими, впливовими, лідерами.

І якщо хтось каже: «Можна я спочатку з тобою переговорю, а вже потім — із нею?» — я відповідаю: «Навіщо? Вона ухвалює рішення. Я просто передам твоє повідомлення».

Якщо щось пішло не так — я теж відповідальний. Якщо вийшло — її заслуга. Повна. Без зірочок.

Компетентність — це не про гучність. Це про здатність думати системно, витримувати тиск і давати результат.

Я підтримую тих, хто працює чесно, спокійно й потужно. І не просто менторю — я відкриваю двері, з’єдную з тими, хто ухвалює рішення, і відходжу вбік.

Під час війни я звів керівництво KSE із донорами, міністрами, партнерами. І після цього не був на жодній зустрічі, де вони присутні. Бо довіряю.

Ще приклад: моя колега йде на зустріч із Президентом. Я — ні. Вона — лідерка. Цього достатньо.

Я також ставлю питання чоловікам:

Кого ти підняв до свого рівня? Кого підтримав, коли було ризиковано? Чи просто захищав свою позицію?

Лідерство — це не про контроль. Це про розуміння втоми, стресу, провини — й створення простору для інших.

У час війни емоційна стійкість і турбота — це не «м’які» навички. Це ключ до виживання.

Попереду в України багато викликів — і ще більше шансів. Щоб рухатися вперед, нам потрібно не просто говорити про рівність, а діяти — змінювати підходи, структури й культуру лідерства.

Партнерство між жінками й чоловіками — це не «опція» чи тренд. Це стратегічна перевага. Це те, що дозволить нам вистояти зараз — і будувати стійке майбутнє.

Лідерство сьогодні — це не про контроль, статус чи титули. Це про довіру, про силу підтримки й про вміння працювати пліч-о-пліч.

Час справжньої співпраці настав. Не завтра — сьогодні.