Дискусія навколо ESG сьогодні гучніша, ніж будь-коли, однак цифри свідчать про більш нюансовану картину. Світовий ринок ESG-інвестування оцінювався приблизно у 35 трильйонів доларів у 2025 році та, за прогнозами, перевищить 42 трильйони доларів у 2026 році, навіть попри зростання політичного спротиву в провідних економіках. Майже 70% опитаних представників галузі зазначають, що залишаються відданими довгостроковому розвитку сталості, незважаючи на політичні виклики. Водночас інвестори дедалі частіше вимагають, щоб ESG-зобов’язання були підкріплені даними, якісним корпоративним управлінням і вимірюваними результатами.

Для українського бізнесу та рад директорів ця глобальна трансформація — не віддалена тема. У процесі відбудови та поглиблення європейської інтеграції відповідність міжнародним стандартам сталого розвитку стає необхідною умовою доступу до капіталу та відновлення довіри іноземних інвесторів. У цій статті поєднано погляди двох практиків: Аліни Соколенко, експертки зі сталого розвитку, яка досліджує переорієнтацію глобальних ринків капіталу на довгострокову цінність, та Ніни Домбровської, членкині ради директорів і співзасновниці Women on Boards Ukraine, чий управлінський досвід сформований реаліями роботи в умовах війни.

Попри те, що ESG дедалі частіше піддається критиці у публічному просторі, поведінка інвесторів свідчить не про відступ, а про перехід до більш строгих і орієнтованих на результат практик сталого розвитку. Втрачає актуальність не сам сталий розвиток, а його спрощене та політизоване трактування, яке часто не пов’язувало екологічні та соціальні амбіції з фінансовою дисципліною. Натомість формується більш зріле розуміння сталого розвитку як системи створення довгострокової цінності, забезпечення стійкості та управління ризиками.

Як пояснює Аліна Соколенко, критика навколо BlackRock відображає ширшу переоцінку ESG. У міру того як видимість ESG випереджала розвиток методологій, сталий розвиток часто комунікувався через рейтинги та ярлики, а не через реальний вплив на управління ризиками та результати портфелів, що посилювало скептицизм. Це вже відображається в інвестиційних рішеннях: нідерландський пенсійний фонд PME Pensioenfonds припинив мандат BlackRock на управління акціями після ESG-оцінки, тоді як PFZW вивів близько €14 млрд у межах переходу до більш орієнтованої на сталий розвиток інвестиційної політики. У сукупності ці рішення свідчать не про відмову від сталого розвитку, а про зростання очікувань щодо того, що ESG має забезпечувати фінансову дисципліну та вимірювані результати.

Погляд Ніни Домбровської: Для рад директорів цей зсув означає, що ESG більше не стосується позиціонування чи комунікації. Йдеться про якість управління, розподіл капіталу та довгостроковий контроль ризиків. Якщо твердження про сталий розвиток не підкріплені даними, належними контролями та чітким впливом на результати й стійкість, вони не витримають серйозної перевірки інвесторами. В Україні, де стійкість є щоденною реальністю для компаній, це також означає, що сталий розвиток має розглядатися як частина безперервності бізнесу, а не як окрема тема.

Як зазначає Аліна Соколенко, ця тенденція не обмежується Європою. У Китаї ESG швидко переходить від добровільного розкриття до обов’язкового дотримання. У 2025 році регулятори перейшли від формування рамок до їх практичної імплементації: стандартизована звітність зі сталого розвитку, розширені вуглецеві ринки та жорсткіший моніторинг стали частиною корпоративного управління. Дані ESG дедалі більше розглядаються як управлінські дані, що підлягають аудиту та мають прямий вплив на витрати й операційну діяльність.

Погляд Ніни Домбровської: Коли дані сталого розвитку стають предметом аудиту та впливають на витрати, фінансування і операції, це перетворюється на ключову відповідальність ради директорів — нарівні з фінансовою звітністю та управлінням ризиками. Для українських компаній це також питання формування довіри з боку міжнародних інвесторів і партнерів у середовищі підвищеного ризику.

На глобальному рівні, як зазначає Аліна Соколенко, великі інвестори переоцінюють сталість через призму реальних результатів, якості управління та інтеграції ризиків. Інвестування у сталий розвиток повертається до фундаментальних принципів, а не брендингу. До кліматичних ініціатив дедалі частіше додаються адаптація, захист біорізноманіття та природоорієнтовані рішення. Стійкість ланцюгів постачання, трудові стандарти та якість управління розглядаються як невід’ємні складові створення сталої цінності, а не як другорядні фактори.

На практиці, як підкреслює Аліна Соколенко, сталий розвиток більше не є окремим елементом. Він інтегрується в розподіл капіталу, корпоративне управління та взаємодію зі стейкхолдерами, із більшим акцентом на реальні результати — такі як скорочення викидів, стійкість активів і громад, а також відповідальне управління по всьому ланцюгу створення вартості.

Погляд Ніни Домбровської: Для рад директорів це означає, що сталий розвиток більше не може існувати у вигляді окремого звіту чи комітету. Стратегія, ризики та розподіл капіталу повинні оцінюватися з урахуванням кліматичних, соціальних і управлінських факторів — особливо в країнах, таких як Україна, де бізнес уже працює в умовах множинних криз.

Водночас, як зазначає Аліна Соколенко, базові ризики сталого розвитку посилюються. Згідно з Global Risks Report 2026, екологічні ризики — включно з екстремальними погодними явищами, втратою біорізноманіття та системними змінами — залишаються домінуючими довгостроковими загрозами. Ці ризики вже не є абстрактними: вони безпосередньо впливають на інфраструктуру, продовольчі системи, страхові ринки, продуктивність праці та державні фінанси, формуючи довгострокову інвестиційну ефективність. Важливо, що нерівність визначається як найбільш взаємопов’язаний глобальний ризик. Кліматичні наслідки розподіляються нерівномірно, а витрати переходу не є соціально нейтральними. Ігнорування факторів доступності, зайнятості та регіональних дисбалансів може підірвати легітимність кліматичної політики. Екологічні та соціальні аспекти сталого розвитку є невід’ємно пов’язаними.

Погляд Ніни Домбровської: Для рад директорів, особливо в країнах, що переживають війну та відбудову, соціальний вимір сталого розвитку нерозривно пов’язаний з економічною стабільністю. Ігнорування нерівності чи соціального впливу є не лише репутаційним ризиком, а й стратегічною загрозою.

Контраст із критикою ESG є показовим. Як зазначає Аліна Соколенко, надмірно політизовані наративи викликали спротив. Натомість формується більш стримана, але стійкіша модель: менше ярликів — більше результатів; менше гасел — сильніше управління. Для банків, інвесторів і політиків висновки очевидні: кліматичні та екологічні ризики — це фінансові ризики; соціальна згуртованість є умовою справедливого переходу; а якість управління визначає, чи трансформуються зобов’язання у реальний вплив.

Нарешті, як зазначає Аліна Соколенко, подібна трансформація відбувається і у взаємозв’язку між сталим розвитком, безпекою та обороною. У контексті ЄС енергетична безпека, стійка інфраструктура, критичні ресурси та оборонна готовність дедалі більше розглядаються як складові сталого розвитку. Інвестиції в оборону та безпеку, що ігнорують кліматичні ризики, екологічні обмеження, трудові стандарти або управлінські вразливості, вже сприймаються як стратегічні ризики, а не переваги. У міру розвитку геополітики сталий розвиток розширюється, охоплюючи стійкість, безпеку та стратегічну автономію — закріплюючи свою роль не як тренду чи комунікаційної стратегії, а як базової умови функціонування глобальної економіки.

Погляд Ніни Домбровської: Для рад директорів це підтверджує, що стійкість, безпека та сталий розвиток формують єдину стратегічну рамку. Розгляд ESG як другорядної теми більше не відповідає фідуціарним обов’язкам і завданню створення довгострокової цінності. У 2026 році, як підсумовує Аліна Соколенко, сталий розвиток — це вже не питання наративу, а операційна умова економічної стійкості та інвестиційної ефективності.

Сталий розвиток дедалі більше стає драйвером створення довгострокової цінності та, як показує ця стаття, передумовою тієї якості управління, яку очікують міжнародні інвестори.

Для України це має вирішальне значення. Доступ до фінансування відбудови залежатиме не лише від наявності проєктів чи політичної стабільності, а й від здатності українських компаній демонструвати прозорість, дисципліну та довгострокове мислення, яких вимагає стале інвестування.