Дім — це не там, де ти народився, а там, де твоє серце знаходить спокій. Ця думка набуває особливої ваги, коли місце, яке серце називає домом, — це країна у стані війни.

Десятиліттями економісти й демографи вимірювали людські переміщення крізь призму раціонального розрахунку: безпека, дохід, стабільність. Однак те, що відбувається в Україні, розповідає іншу історію.

Після повномасштабного вторгнення росії в лютому 2022 року країна зафіксувала один із найбільших у світі потоків зворотної міграції серед зон активного конфлікту — понад п'ять мільйонів людей повернулися попри тривалі бойові дії, за даними ООН. Водночас Світовий банк відзначив разючу стійкість приватного сектору: бізнеси продовжують працювати, пристосовуватися й рости.

Що спонукає людину обрати країну, яку увесь світ має всі підстави вважати зоною ризику? Сьогодні троє неординарних людей відповідають на це запитання єдиною валютою, що справді важить, — власним досвідом.

Для мене жити в Україні це вже не питання вибору, а питання внутрішнього стану і потреби проживати своє життя тут і зараз, брати участь у формуванні майбутнього: для себе, своїх дітей і для всіх нас, українців.

Сьогодні Україна є складністю і силою водночас. Ризики є високими, але рівень довіри ще вищий. Довіра стає новою валютою наших днів і дає змогу будувати спільноти людей, готових брати на себе ширшу відповідальність і діяти. За ці роки я щораз переконуюся: немає нічого неможливого. Ми, українці, вміємо адаптуватися, знаходити рішення і рухатися вперед навіть у найскладніших умовах та ділитися цією стійкістю зі світом.

У моєму професійному житті Україна є місцем, де бізнес має сенс. Де кожне рішення не лише про результати, а й про свідомий вплив на людей, на економіку, на країну.

У Райффайзен Банку ми доводимо це своїми діями впродовж 34 років, і особливо з початку повномасштабної війни. Банк жодної миті не припиняв підтримки економіки, продовжуючи фінансувати ключові галузі: сільське господарство, логістику, роздрібну торгівлю, фармацевтику та енергетику.

Сьогодні Україна стикається з викликами, але водночас відкриває можливості. Підприємництво, і насамперед малий та середній бізнес, стає підґрунтям економічного зростання: підприємства, засновані жінками, ветеранами та всіма, хто готовий творити й брати на себе відповідальність.

Освітня галузь також потребує підтримки з боку бізнесу. Саме так ми формуємо нове покоління лідерів і фахівців, які відбудують країну. Водночас Україна дедалі глибше інтегрується в Європу, відкриваючи нові напрями й приваблюючи інтерес міжнародних партнерів.

На особистому рівні Україна є моїм домом. Місцем, де прокидаєшся з відчуттям мети. Впевненість дають люди: наші захисники, до яких я відчуваю глибоку повагу і безмежну вдячність, завдяки яким я живу, мрію і дію; наші команди, клієнти та всі, хто щодня стоїть поруч із країною.

Це і є джерело енергії рухатися вперед. І воно дає дуже чітке внутрішнє відчуття: я саме там, де маю бути сьогодні.

Коли я розповідаю людям, що як американка українського походження свідомо вирішила жити в Києві під час війни, реакції бувають найрізноманітніші. Одні колеги вражені тим, що моя родина взагалі наважилася переїхати до України. Інші щиро вдячні, дізнавшись, наскільки глибоко я ціную цю чудову країну своїх предків і що обрала будувати тут своє життя.

Це вже третій раз, коли я живу в Україні. Вперше я приїхала в березні 1991 року, коли очолювала прес-службу Української греко-католицької церкви і Патріарх Мирослав Іван кардинал Любачівський повертався до церкви та вірян, які щойно вийшли з підпілля й стали легальними. СРСР ще існував, а незалежність України була за лічені місяці.

Це був історичний і захопливий час. Ми з чоловіком хотіли бути свідками змін. Українці одностайно прагнули незалежності. У повітрі відчувалася велика надія і передчуття можливостей.

Спочатку наша родина залишалася в Україні до 1999 року. B 1996 я розпочала кар'єру в The Coca-Cola Company, яка тривала чудові двадцять років і зрештою привела мене на посаду старшого віцепрезидента з публічних справ і комунікацій. Я мала нагоду жити у багатьох містах і побувати в ще більшій кількості. Але насправді серце моє завжди було в Україні, і я поверталася сюди за кожної нагоди.

Народившись у Сполучених Штатах у батьків-емігрантів з України, я була частиною діаспори і зростала на мрії про вільну й незалежну Україну. У рідному Піттсбурзі я здобула журналістську освіту і стала фахівцем із комунікацій. Та ще в 1989 році, не вагаючись, вхопилася за можливість жити і працювати в Римі, навіть ціною вдвічі меншої зарплати. З Рима доля привела до Львова, і я одразу відчула, що хотіла б залишитися тут назавжди.

Але чому? Що таке в Україні змушує тих із нас, хто не є її громадянами, обирати її для життя? Не думаю, що справа в ДНК. Я справді маю українське коріння, але сформувалася як особистість в американському суспільстві. При цьому я знаю чимало людей, які не мають жодного зв'язку з Україною, але свідомо обрали її для себе. Так само знаю і українців, народжених тут, що вирішили будувати своє життя в інших країнах. Я переконана: це передусім особистий вибір, і кожен має право жити там, де йому найкраще, якщо така можливість є.

Можу говорити лише за себе. З першої хвилини, коли я приїхала сюди, мене вразили неосяжні можливості для прогресу та інновацій. Українське «можемо, значить зробимо» рідко зустрінеш в інших суспільствах. Тут живе глибока відданість справі і те, що я можу описати хіба як настанову «а чому б і ні?». Це заразливо. Попри багатовікову історію, українці незалежно від покоління дивляться на світ молодими, відкритими очима.

Мені пощастило жити тут тричі: з 1991 по 1999 рік, з 2006 по 2009-й і з 2018 року донині. Зміни, свідком яких я ставала щоразу, були разючими. Те, чого Україна досягла майже за 35 років незалежності, справді вражає. Це нетерпляче суспільство, що розкриває свій потенціал із мужністю, рішучістю й упевненістю. Це захоплює. Такого відчуття немає в громадян більшості інших країн. Роки війни сформували в очах світу образ, що вже став впізнаваним: освічений, незламний, винахідливий і безстрашний українець, що протистоїть усьому і перемагає. Але це не образ, це реальність. Саме в цьому, мабуть, найбільший секрет і виживання країни, і її притягальної сили. Хто б не захотів жити там, де кожен вірить: усе можливо?

Я здійснювала американську мрію і значною мірою досягла успіху завдяки відкритим перед нею можливостям. Та українська мрія є новою нірваною. Вона народжена народом, якому невідомо, що значить здатися; народом, який точно знає, за що і чому бореться. Я щаслива бути тут і бачити ці можливості на власні очі. Я переконана: Україна сьогодні сприймається такою, якою давно заслуговувала бути, провідною країною світу, чиї люди доводять свою велич не словами, а вчинками. Так, помилки були. А де їх не буває? Цього року я планую отримати українське громадянство, бо хочу бути частиною цієї мрії. Не можу уявити більш щирого вияву своєї віри в цю чудову країну. Вона справді є моєю нірваною.

Я провела два роки у Стокгольмі. Професійно все складалося добре: я працювала старшим радником із податкової політики в PwC Sweden, а мій син навчався у чудовій міжнародній державній школі. І все ж нас обох охоплювала глибока туга за домом. Це почуття, хай і ірраціональне, виявилося сильнішим за всі раціональні доводи. У 2025 році ми повернулися. І це було абсолютно правильне рішення.

Я не живу в режимі постійного зважування ризиків. Реальність «України у стані війни» я прийняла такою, яка вона є, з усіма притаманними їй ризиками, як ціну свого вибору повернутися додому. Я відчуваю, що Україна є землею можливостей, місцем, де відбувається і будується щось важливе для всіх нас. Я рада бачити, як тут розквітає культура і творчість, як бізнес попри всі виклики тримається і рухається вперед.

Україна відіграє велику роль і в моєму професійному житті. Я юрист за фахом, і в цьому сенсі я прив'язана до рідної землі. Хоча як практикуючий фахівець у сфері міжнародного податкового права я можу працювати де завгодно, мені тут добре. Я хочу бути частиною ділової історії цієї країни.

Війна дала мені багато важливих усвідомлень. Одне з найголовніших: наскільки я ціную однодумців, ділових партнерів і друзів. Саме моє особисте коло є для мене джерелом мотивації. Відчуття того, що мої люди поруч на всьому цьому шляху, і є зрештою відповіддю на запитання, чому я тут.

Сподіваюся, що війна завершиться справедливим миром і Україна процвітатиме! Слава Україні!

Альбер Камю писав: сам акт вибору своєї боротьби є джерелом людської гідності. В Україні цей вибір здійснюється щодня, з повним усвідомленням обставин і повною відданістю тому, що настане далі.

Майбутнє країни складатиметься в залах засідань, судових залах, класах і громадах, руками людей, які вирішили, що зараз саме час бути тут. Як засвідчують ці три голоси, запитання «Чому Україна?» зрештою відповідає само на себе: тому що будується щось справді варте того, і деякі люди просто не можуть бути деінде, поки це відбувається.