Що підтримує впевненість бізнес-лідерів і допомагає їм рухатися вперед

Кожен день цієї війни коштує Україні в середньому 172 мільйони доларів. Понад 14% житлового фонду країни пошкоджено або зруйновано, а п’ята частина території України залишається під окупацією. Станом на кінець 2025 року реальний ВВП України становив приблизно 79% від довоєнного рівня.

І водночас український бізнес продовжує працювати. Сьогодні близько 85% українських компаній залишаються операційними, а опитування показують, що 90% підприємств повністю функціонують навіть після чотирьох років війни, тоді як 61% планують розширювати свій бізнес в Україні у 2026 році.

У цьому й полягає парадокс воєнної України: країна, яка зазнає руйнувань промислового масштабу, водночас створює всередині себе щось нове.

Чотири роки — це довгий час, щоб підтримувати щось під обстрілами: шлюб, віру, бізнес. Це майже стільки, скільки тривала Перша світова війна. Цього достатньо, щоб екстрені рішення перетворилися на системи, імпровізовані підходи — на цілі індустрії, а інстинкти виживання — на стратегію.

Ми поставили чотирьом українським бізнес-лідерам — із банківського сектору, оборонного виробництва, права та організаційного розвитку — одне запитання: що дає вам впевненість продовжувати будувати?

Ось що вони нам відповіли.

Чотири роки повномасштабної війни фундаментально змінили філософію українського бізнесу в оборонному секторі. Моя впевненість у майбутньому ґрунтується на тому, що ми перейшли від аварійних ремонтів і волонтерських рішень до масштабування сталої промислової системи. Сьогодні українська оборонна індустрія — це вже не просто «додаток до війни», а окрема інноваційна економіка та потужний магніт для талантів.

Наша впевненість загартована досвідом виживання в екстремальних умовах. Ми працювали з перших днів повномасштабного вторгнення, щоб забезпечити незалежність і саме існування нашої країни. Деякі компанії відновили роботу вже через два тижні після початку війни, попри те що багато працівників перебували в окупації. Шлях був непростим. Ланцюги постачання, які почали руйнуватися ще під час COVID, остаточно зламалися, мобілізація спричинила гострий дефіцит кадрів, а фінансування ніколи не було гарантованим. Але цей період став своєрідним природним відбором. Не всі компанії вижили, а ті, що вистояли, стали сильнішими, більш адаптивними та ближчими до реальних потреб поля бою.

Лише сегмент бронетехніки виріс до десяти разів порівняно з довоєнними обсягами — настільки, що навіть постачальники компонентів часто не були готові до наших замовлень. Водночас сучасна війна постійно приносить нові технології без прецедентів, які потребують негайної реакції. Наша перевага в тому, що ми адаптуємося безпосередньо за зворотним зв’язком із фронту — в реальному часі. Ця компетенція, здобута в умовах бойових дій, — те, чого більшість країн світу просто не має. Ми вже отримуємо міжнародні запити на консультації щодо протидії сучасним загрозам, і цей попит лише зростатиме.

Втім, серйозні ризики залишаються. Міжнародне фінансування, яке активно підтримувало галузь у 2023–2024 роках, зараз суттєво нижче реальних можливостей нашої виробничої бази. Залежність від одного замовника — держави — є структурною вразливістю: відсутність замовлень навіть протягом одного-двох місяців може назавжди підірвати виробничі компетенції. Відкриття контрольованого експорту, яке нарешті обговорюється на офіційному рівні, — це не просто бізнес-можливість, а стратегічна необхідність, що дозволить галузі диверсифікуватися, генерувати валютні надходження та зберігати потенціал у довгостроковій перспективі.

Наступний етап розвитку — це перехід від окремих продуктів до платформного підходу: глибока модульність, уніфіковані компоненти та суттєве зниження вартості життєвого циклу. Сьогодні українська оборонна індустрія будує не лише зброю, а глобальний стандарт безпеки, заснований на реальному досвіді перемог. Наша стійкість — це результат перетворення викликів на можливості, і саме це дає нам впевненість рухатися далі.

Якщо говорити про те, що дає мені сили та мотивацію розвивати бізнес під час війни, я чесно скажу — це не зовсім про впевненість. Швидше, це про любов до своєї країни та відчуття, що саме тут моє місце.

Я обрала свою професію — банкінг і фінанси — багато років тому. Більшість моїх ідей і професійних амбіцій пов’язані саме з цією сферою. І Україна — це місце, де я хочу їх реалізувати. Мені подобається працювати з людьми тут, створювати для них продукти й разом вирішувати реальні проблеми. Я люблю Україну і люблю українців. Мені комфортно тут жити й працювати.

Звісно, війна змінює життя. Є ночі, коли над містом пролітають ракети чи дрони. Люди часто кажуть, що ми вже звикли. Але це не зовсім так. До війни неможливо звикнути — люди просто вчаться жити й працювати попри цю реальність.

Саме тому важливо час від часу вириватися з цього середовища, хоча б ненадовго. Багато психологів кажуть, що навіть коротка поїздка за кордон раз на пів року допомагає перезавантажитися. Мені не завжди це вдається, але я розумію, наскільки це важливо.

Війна також змінює ритм життя. Часто майже не залишається часу на зустрічі з друзями. Але прості речі починають мати значно більшу цінність. Наприклад, час із тваринами. Коли поруч мій пес або коли кіт сідає поряд — це дає дуже просте й щире відчуття спокою.

Ще одне джерело сили — це команда. З багатьма людьми я працюю роками, і професійні стосунки часто переростають у справжні партнерства та дружбу. Це люди, які люблять виклики й отримують задоволення від створення нового. Коли приходиш на роботу і бачиш людей, сповнених ідей та енергії — це надихає.

І, звісно, дуже надихає бачити, що клієнтам подобається продукт, який ми створюємо. Коли отримуєш позитивний зворотний зв’язок і бачиш, що люди активно користуються тим, що ми робимо, це дає величезний заряд енергії. А коли щодня до продукту приєднуються тисячі нових клієнтів — це, мабуть, найкраще підтвердження того, що ми рухаємося в правильному напрямку.

Для мене також важливо знаходити час для відновлення. Дуже допомагає спорт. Нещодавно ми переїхали в новий офіс, і там є спортзал. Є групові заняття, багато колег активно їх відвідують. Є теніс, йога, стрейчинг. Я також регулярно тренуюся після роботи, і те, що все в одному місці, економить багато часу.

Я також почала займатися танцями. Не можу сказати, що вже досягла високого рівня, але сподіваюся, що з часом це зміниться.

У вихідні намагаюся підтримувати рівень іноземних мов — просто щоб не втрачати форму.

Але, мабуть, найбільше джерело сили — це віра. Віра в Україну і в людей, які тут живуть. Наші військові багато років тримають лінію фронту. І коли думаєш про те, через що вони проходять, розумієш: найменше, що ми можемо зробити в цивільному житті — це працювати, будувати і підтримувати країну.

Я щиро вірю, що Україна вийде з цієї війни сильнішою — економічно, технологічно й культурно.

І саме ця віра допомагає рухатися вперед. Бо навіть під час війни майбутнє продовжує створюватися. І ми будуємо його разом.

Чотири роки повномасштабної війни — що дає впевненість продовжувати розвивати бізнес?

Це вже чотири роки повномасштабної війни в нашій країні. Майже стільки ж тривала Перша світова. Люди й бізнес проходять через величезні випробування, особливо цієї зими — найважчої зими за час незалежності України та цієї війни.

Це вже п’ятий рік, як ми вчимося робити більше з меншими ресурсами — і в особистому житті, і в бізнесі. Моя впевненість у розвитку бізнесу в Україні — у наших унікальних людях. За обмежених ресурсів, працюючи на генераторах, із непередбачуваними перебоями в ланцюгах постачання, українські компанії впроваджують ШІ у свої процеси, активно розвивають навчальні програми, залучаючи дедалі більше працівників — те, що раніше можна було уявити лише в умовах миру й достатку. І найважливіше — наша армія та DefenseTech встановлюють дуже високу планку у сфері оборонних технологій на глобальному рівні.

Українців неможливо зупинити, мир на українських умовах неминучий — і вже цього достатньо, щоб розвивати бізнес і бути впевненими в швидкому процвітанні країни.

Галина Загороднюк

Через чотири роки повномасштабної війни я залишаюся в Україні й продовжую будувати бізнес тут. Ми з партнерами заснували компанію вже під час війни — рішення, яке тоді могло здатися нелогічним. Але для нас це було природно: якщо країна живе і бореться, то й професійне життя має розвиватися.

У цей період я також почала викладати студентам-юристам і залишаюся активною в громадських ініціативах. Ці ролі підсилюють одна одну. Викладання права під час війни — це не лише про знання, а й про цінності, відповідальність і ту професійну культуру, яку ми хочемо бачити в Україні в майбутньому.

Мені дає впевненість відчуття шляху. Навіть коли проходиш крізь темряву, ти рухаєшся вгору, якщо не зраджуєш свої принципи. Війна дуже чітко показує, що насправді важливо — цілісність, відповідальність і сміливість продовжувати будувати, навіть коли обставини невизначені.

Це марафон, а не спринт. Ми біжимо довгу дистанцію, і це потребує терпіння та дисципліни. У марафоні не можна покладатися лише на сплески енергії — потрібні сталість, фокус і здатність рухатися вперед, навіть коли прогрес здається повільним.

Для мене цей період став також найінтенсивнішим і найзмістовнішим професійним досвідом у житті. Керувати, працювати, навчати й будувати щодня з турботою — так я проживаю війну. Обирати розвиток замість паузи й страху — це не просто професійне рішення, а свідома позиція щодо майбутнього.

Для мене впевненість народжується з дії. Кожен завершений проєкт, кожен навчений студент, кожен задоволений клієнт — це маленький крок до країни, яку ми будуємо після війни.

Чотири голоси, чотири індустрії, чотири різні досвіди тих самих чотирьох років. І водночас є щось спільне, що важко звести до простого підсумку.

Це не сліпий оптимізм. Усі прямо говорять про труднощі: зруйновані ланцюги постачання, нестачу фінансування, складність працювати, поки інші воюють. Впевненість, як вони її описують, народилася саме в умовах, які або ламають організації, або загартовують їх назавжди.

Найбільше вражає відсутність пасивності. Ніхто не чекає завершення війни, щоб почати будувати. Майбутнє — це не пункт призначення, до якого вони готуються. Це те, що вони створюють просто зараз, під обстрілами.

Можливо, це і є найважливіший бізнес-урок, який дала Україна за ці чотири роки. Не методологія і не фреймворк, а доведений факт: значуща, стратегічна, довгострокова робота можлива навіть у тих умовах, які бізнес-література раніше просто не враховувала. Україна пише цю главу в реальному часі. І це — люди, які її пишуть.